 Була четверта година ранку 17 вересня 1939 року, коли Червона Армія розпочала виконання наказу № 16634, який напередодні видав народний комісар оборони маршал Климент Ворошилов. Наказ звучав стисло: «Почати наступ вдосвіта 17-го». Радянські війська, що складалися з шести армій, сформували два фронти — білоруський і український і почали масовану атаку на східні польські території. В атаку було кинуто 620 тисяч солдатів, 4700 танків і 3300 літаків, тобто в два рази більше, ніж було у Вермахту, що першого вересня напав на Польщу.
Радянські солдати звертали на себе увагу своїм виглядом. Одна мешканка містечка Дісна Віленського воєводства, описувала їх так: «Вони були дивні — маленького зросту, кривоногі, потворні і страшно зголоднілі. На головах у них були химерні шапки, а на ногах — ганчіркові черевики». У вигляді і поведінці солдатів була ще одна риса, яку місцеві жителі помітили ще виразніше: тваринна ненависть до всього, що асоціювалося з Польщею. Вона була написана на їхніх обличчях і звучала в їхніх розмовах. Могло здатися, що хтось вже давно «напихав» їх цією ненавистю, і лише тепер вона змогла вирватися на свободу.
Радянські солдати вбивали польських полонених, знищували мирне населення, палили і грабували. За лінійними частинами йшли оперативні групи НКВС, чиїм завданням була ліквідація «польського ворога» в тилу радянського фронту. Їм було доручене завдання узяти під контроль найважливіші елементи інфраструктури польської держави на окупованих Червоною Армією територіях. Вони займали будівлі державних установ, банків, друкарень, редакції газет; вилучали цінні папери, архіви і культурні цінності; заарештовували поляків на підставі підготовлених наперед списків і поточних доносів своїх агентів; ловили і переписували співробітників польських служб, парламентарів, членів польських партій і громадських організацій. Багато хто був відразу ж убитий, не маючи шансів навіть потрапити в радянські в'язниці і табори, зберігши хоч би теоретичні шанси на виживання.
Дипломати поза законом
Першими жертвами радянського нападу стали дипломати, що представляли Польщу на території Радянського Союзу. Польський посол в Москві Вацлав Гжибовський (Waclaw Grzybowski) опівночі з 16 на 17 вересня 1939 року був терміново викликаний в Народний комісаріат закордонних справ, де заступник міністра Вячеслава Молотова Володимир Потємкін спробував вручити йому радянську ноту з обгрунтуванням атаки Червоної Армії. Гжибовський відмовився її прийняти, заявивши, що радянська сторона порушила всі міжнародні угоди. Потємкін відповів, що немає вже ні польської держави, ні польського уряду, заразом пояснивши Гжибовському, що польські дипломати не мають більше жодного офіційного рангу і трактуватимуться як група поляків, що знаходиться в Радянському Союзі, яку місцеві суди мають право переслідувати за протиправні дії. Урозріз положенням женевської конвенції радянське керівництво спробувало перешкодити евакуації дипломатів в Хельсінки, а потім заарештувати. Прохання заступника декана дипломатичного корпусу посла Італії Аугусто Россо до Вячеслава Молотова, залишилися без відповіді. У результаті польських дипломатів вирішив врятувати посол Третього рейху в Москві Фрідріх-Вернер фон дер Шуленбург (Friedrich-Werner von der Schulenburg), який змусив радянське керівництво дати їм дозвіл на виїзд.
Проте до цього в СРСР встигли відбутися інші, набагато драматичніші, історії за участю польських дипломатів. 30 вересня польський консул в Києві Єжи Матусинський (Jerzy Matusinski) був викликаний в місцеве відділення Народного комісаріату закордонних справ. Опівночі він вийшов у супроводі двох своїх водіїв з будівлі польського консульства і пропав без вісті. Коли про зникнення Матусинського дізналися польські дипломати, що залишалися в Москві, вони знов звернулися до Аугусто Россо, а той відправився до Молотова, який заявив, що, швидше за все, консул з водіями втік в яку-небудь сусідню країну. Не вдалося нічого добитися і Шуленбургу. Влітку 1941 року, коли СРСР став випускати поляків з таборів, генерал Владислав Андерс (Wladyslaw Anders) почав формувати на радянській території польську армію, і в її рядах опинився колишній водій консула Анджей Оршинський (Andrzej Orszynski). За його свідченнями, даними під присягою польській владі, того дня всіх трьох заарештувало НКВС і перевезло на Луб'янку. Оршинського не розстріляли тільки дивом. Польське посольство в Москві ще кілька разів зверталося до радянської влади з приводу зниклого консула Матусинського, але відповідь була однією і тією ж: «У нас його немає».
Репресії торкнулися також співробітників інших польських дипломатичних представництв в Радянському Союзі. Консульству в Ленінграді заборонили передати будівлю і майно наступному консулу, що знаходилося в ньому, а НКВС силою видворило з нього персонал. Біля консульства в Мінську був організований мітинг «протестуючих громадян», в результаті якого демонстранти побили і пограбували польських дипломатів. Для СРСР Польща, як і міжнародне право не існували. Подія з представниками польської держави у вересні 1939 року, було унікальною подією в історії світової дипломатії.
Розстріляна армія
Вже в перші дні після вторгнення Червоної Армії до Польщі почалися військові злочини. Спочатку вони торкнулися польських солдатів і офіцерів. Накази радянських військ рясніли закликами, адресованими польському мирному населенню: його агітували знищувати польських військових, зображаючи їх як ворогів. Простих солдатів закликали вбивати своїх офіцерів. Такі накази віддавав, наприклад, командувач Українським фронтом Семен Тимошенко. Ця війна велася всупереч міжнародному праву і всім військовим конвенціям. Зараз навіть польські історики не можуть дати точну оцінку масштабу радянських злочинів 1939 року. Про багато випадків звірств і жорстоких вбивств польських військових ми дізналися лише через декілька десятків років завдяки розповідям свідків тих подій. Так було, наприклад, з історією командуючого Третього військового корпусу в Гродно генерала Юзефа Ольшини-Вільчинського (Jozef Olszyna-Wilczynski). 22 вересня у околицях селища Сопоцкин його автомобіль оточили радянські військові з гранатами і автоматами. Генерала і супроводжуючих його людей пограбували, роздягнули і майже відразу ж розстріляли. Дружина генерала, якій вдалося вижити, розповідала через багато років: «Чоловік лежав обличчям вниз, ліва нога була прострілена під коліном навскіс. Поряд лежав капітан з розкроєною головою. Вміст його черепа вилився на землю кривавою масою. Вигляд був жахливий. Я підійшла ближче, перевірила пульс, хоча знала, що це безглуздо. Тіло було ще теплим, але він був вже мертвий. Я почала шукати яку-небудь дрібницю, щось на спомин, але кишені чоловіка були порожні, у нього забрали навіть Орден військової доблесті і образ із зображенням Богоматері, який я дала йому в перший день війни».
У Поліському воєводстві радянські військові розстріляли цілу узяту в полон роту батальйону Корпусу охорони кордонів «Сарни» — 280 чоловік. Жорстоке вбивство відбулося також у Великих Мостах Львівського воєводства. Радянські солдати зігнали на площу кадетів місцевої Школи офіцерів поліції, вислухали рапорт коменданта школи і розстріляли всіх присутніх з розставлених навколо кулеметів. Ніхто не вижив. З одного польського загону, що бився у околицях Вільнюса і склав зброю в обмін за обіцянку відпустити солдатів по будинках, були виведені всі офіцери, які були тут же страчені. Те ж саме відбулося в Гродно, узявши яке радянські війська вбили близько 300 польських захисників міста. У ніч з 26 на 27 вересня радянські загони увійшли до Немірувек Хелмської області, де ночувало декілька десятків юнкерів. Їх взяли в полон, зв'язали колючим дротом і закидали грантами. Поліцейських, які захищали Львів, розстріляли на шосе, що веде у Винники. Аналогічні розстріли відбувалися в Новогрудці, Тернополі, Волковиське, Ошмянах, Свислочі, Молодечно, Ходорові, Золочеві, Стрию. Окремі і масові вбивства взятих в полон польських військових здійснювалися в сотнях інших міст східних регіонів Польщі. Знущалися радянські військові і над пораненими. Так було, наприклад, в ході бою під Витично, коли декілька десятків поранених полонених помістили в будівлі Народного дому у Влодаві і замкнули там, не надавши жодної допомоги. Через два дні майже всі померли від ран, їхні тіла були спалені.
Іноді радянські військові використовували обман, віроломно обіцяючи польським солдатам свободу, а іноді навіть представляючись польськими союзниками у війні з Гітлером. Так відбулося, наприклад, 22 вересня у Винниках недалеко від Львова. Керуючий обороною міста генерал Владислав Лангер (Wladyslaw Langner) підписав з радянськими командувачами протокол передачі міста Червоній Армії, згідно якого польським офіцерам обіцяли безперешкодний вихід у напрямі Румунії і Угорщини. Договір майже відразу ж був порушений: офіцерів заарештували і вивезли в табір в Старобельське. У районі Заліщиків на кордоні з Румунією росіяни прикрашали танки радянськими і польськими прапорами, щоб зобразити з себе союзників, а потім оточити польські загони, роззброїти і заарештувати солдатів. З полонених часто знімали мундири, взуття і відпускали їх далі без одягу, з неприхованою радістю стріляючи по ним. В цілому, як повідомляла московська преса, у вересні 1939 року до рук радянської армії потрапило близько 250 тисяч польських солдатів і офіцерів. Для останніх справжнє пекло почалося пізніше. Розв'язка відбулася в Катинському лісі і підвалах НКВС у Твері і Харкові.
Червоний терор
Терор і вбивства мирного населення набули особливих масштабів в Гродно, де було вбито як мінімум 300 чоловік, в тому числі і скуатів, що брали участь в обороні міста. Дванадцятирічного Тадзіка Ясинського радянські солдати прив'язали до танка, а потім протягнули по мостовій. Арештованих мирних жителів розстрілювали на Собачій Горі. Свідки цих подій згадують, що в центрі міста лежали купи трупів. Серед заарештованих опинилися, зокрема, директор гімназії Вацлав Мисліцкий (Waclaw Myslicki), керівниця жіночої гімназії Яніна Недзвецька (Janina Niedzwiecka) і депутат Сейму Константи Терліковський (Konstanty Terlikowski).
Всі вони незабаром померли в радянських в'язницях. Пораненим доводилося ховатися від радянських солдатів, тому що у випадку виявлення їх чекав негайний розстріл.
Червоноармійці особливо активно виливали свою ненависть на польських інтелігентів, поміщиків, чиновників і школярів. У селі Великі Ейсмонти в Белостокському районі тортурам піддали члена Союзу поміщиків і сенатора Казімежа Біспінга (Kazimierza Bispinga), який пізніше помер в одному з радянських таборів. Арешт і тортури чекали також інженера Оскара Мейштовіча (Oskara Meysztowicza), власника маєтку Рогозніца недалеко від Гродно, який був згодом убитий в мінській в'язниці.
З особливою жорстокістю радянські солдати ставилися до лісників і військових поселенців. Командування Українського фронту видало місцевому українському населенню 24-годинний дозвіл на те, щоб «розправитися з поляками». Найжорстокіше вбивство відбулося в Гродненському районі, де недалеко від Скіделя і Жидомлі знаходилися три гарнізони, населені колишніми легіонерами Пілсудського. Декілька десятків чоловік було жорстоко убито: їм відрізали вуха, язики, носи, розпороли животи. Деяких облили нафтою і спалили.
Терор і репресії обрушилися також на духівництво. Священиків били, вивозили в табори, а часто і вбивали. У Антонівці Сарненського повіту священика заарештували прямо під час служби, в Тернополі ченців-домініканців вигнали з монастирських будівель, які були спалені на їхніх очах. У селі Зельва Волковиського повіту заарештували католицького і православного священиків, а потім жорстоко розправилися з ними в найближчому лісі.
З перших днів входу радянських військ в'язниці міст і містечок Східної Польщі почали стрімко заповнюватися. НКВС, яке ставилось до полонених із тваринною жорстокістю, почало створювати власні імпровізовані в'язниці. Через всього декілька тижнів кількість ув’язнених збільшилося щонайменше в шість-сім разів.
Покарати злочинців!
У епоху Польської Народної Республіки поляків намагалися переконати, що 17 вересня 1939 року відбулося «мирне» введення радянських військ для захисту білоруського і українського населення, що живе на східних кордонах Польської республіки. Тим часом, це був жорстокий напад, який порушував умови Ризького договору 1921 року і польсько-радянський договір про ненапад 1932 року. Червона Армія, що увійшла до Польщі, не зважала на міжнародне право. Йшлося не тільки про захоплення східних польських регіонів в межах виконання положень підписаного 23 серпня 1939 року пакту Молотова-Ріббентропа. Після вторгнення до Польщі СРСР почав втілювати в життя план з винищування поляків, що зародився ще в 20-х роках. Спочатку ліквідація повинна була торкнутися «керівних елементів», які слід було якнайшвидше позбавити впливу на народні маси і знешкоджувати. Маси ж, у свою чергу, планувалося переселити вглиб Радянського Союзу і перетворити на рабів імперії. Це була справжня помста за те, що Польща в 1920 році стримала настання комунізму. Радянська агресія була вторгненням варварів, які вбивали полонених і цивільних, тероризували мирне населення, знищували і поганили все, що асоціювалося у них з Польщею. Весь вільний світ, для якого Радянський Союз завжди був зручним союзником, що допоміг перемогти Гітлера, не хотів нічого знати про це варварство. І тому радянські злочини в Польщі дотепер не отримали засудження і покарання!
Джерело: http://inosmi.ru/ |
